Приміщення черкаського Центру допомоги армії. Лідія Дяченко нарізає стрічки для кікімор, які поїдуть на фронт до військових. Одну за одною, відточеними рухами. Бо вже має власну методику. Частіше працює вдома – має проблеми зі здоров’ям, але іноді хочеться прийти до гурту. За роботою і починаємо розмову – довгу, тяжку, яка повертає її у весну 2022 року. І в Маріуполь.
Про це розповідає Суспільне.
Пані Ліді, як її називають волонтери, – 72. До Черкас приїхала у червні 2022-го. Тому що родом із Черкащини.
“Ми жили тут. Коли чоловік прийшов з армії, почали будуватися. За три роки вже мали будинок. Згодом зрозуміли, що село помирає і перспектив немає. А ми були молоді: йому – 25, мені – 23. Я була дояркою, він – трактористом. Мама хворіла, а дитина мала йти у перший клас. І ми вирішили переїхати в інше місце. Це могли зробити на той час лише по переселенню, іншого варіанту не було”.
“Перший набір був на Далекий Схід. Ми вирішили, що поїдемо туди, отримаємо документи і повернемося назад. Але не вийшло. Другий набір був на Крим. І туди не склалося. А третє направлення було в Донецьку область. Погодилися, бо все-таки це вдома, в Україні. Там сім’ї сподобалося.
Потрапили в хороше село. Але нам не впало в очі, що воно не газифіковане. Ну, нам до такого було не звикати, тому лишилися. Спочатку жили в бараці, потім побудували нам будинок. За 15 кілометрів — Маріуполь. Він у ті далекі роки був не такий, як у 2022-му, перед повномасштабною війною.
Дуже довго там ніхто нічого не розбудовував. Були грецькі старенькі хатки, під важкою черепицею. Перед повномасштабною війною місто стало кращим — як іграшка, як казка. Всі будинки перефарбували у різні кольори, всюди підсвітка, попривозили травичку, поробили тротуари. Дуже боляче було дивитися, як це все руйнують. Бувало, ще до повномасштабної війни йдеш, дивишся — і все одно нічого не радує, бо в Широкино війна і стріляють. І що далі — невідомо. Йдемо з подругою, вона радіє, а я кажу: «Ліда, немає ще сенсу радіти, війна в нас». Чи варто було робити тоді оту красу, можна ж було зробити, коли все заспокоїться. Чомусь я відчувала, що ще щось буде. До речі, у грудні 2021 року в Маріуполі впала новорічна ялинка. Тоді всі також почали казати, що це поганий знак”.
Росіяни били з усіх сторін – і гради, і танки, і артилерія, із літаків бомбили
“Коли почалася повномасштабна війна була у дочки, в Маріуполі. Приїхала до неї, щоб підлікуватися. Документи, гроші – все лишилося вдома. Я туди так і не повернулася. Удосвіта 24 лютого моя внучка, яка працювала медсестрою, змінилася на роботі і в супроводі батька мала йти додому. Дуже стріляли. То вона так бігла, що аж впала біля порога. Тоді ми зрозуміли, що це велика війна. З перших днів були побиті мало не всі вікна.
Наскільки я пам’ятаю, спочатку почали бити градами. Ми вийшли — а кругом скло летить. Не знали куди тікати, ховатися. Спочатку були на десятому поверсі в дочки, потім спустилися до внучки на сьомий. Вони жили в одному під’їзді.
Росіяни били з усіх сторін – і гради, і танки, і артилерія – мабуть, усім, чим могли. Наші відбивали. Ми чули, коли наші хлопці підходили. Раділи. А потім уже чули, як наближалися російські танки. Вони кругом нашого будинку їздили, обстрілювали з усіх боків, з літаків теж бомбили. Ми якось встигли опуститися вниз і перейти в третій під’їзд, бо наш під’їзд — усі квартири, з десятого по перший поверх — завалилися, і підвал теж. Ми не знаємо, лишилися там люди чи ні.
Найстрашніше було, коли били танки і літаки. У перші ж дні зник зв’язок, телевізор не працював, зникло світло. Згодом зникли усі комунікації, газ, вода. Маріуполь був повністю закритий. Коли прийшов наказ, щоб азовці заходили у «Азовсталь», тоді вже лупили по всьому — і школах, і садочках, і будинках. Я про це все вірш написала”.
Щоб поховати, у дворі перед будинком руками рили землю
“Тоді, щоб якось вижити, люди намагалися роздобути хоча б воду. Хлопці ходили по воду, постійно ризикували. Хлібзавод тоді рознесли і вони думали, що там є вода. У Найдьонівці, куди ми вибралися вже у квітні, в одного діда була криничка і всі туди ходили по воду. Кажуть, що людей 70 там було там, коли о восьмій ранку туди кинули бомби. Багато людей загинули, поранені були, контужені. Одну жіночку 45-річну контужену привезли в лікарню, надавали їй допомогу як могли, але на другий чи третій день вона померла. Ще одному чоловікові, казали, відірвало ногу.
Чоловік наймолодшої онучки загинув, коли готував разом з іншими їжу біля під’їзду. Летів літак, який скинув бомбу. Семеро людей стояли і всі загинули. Мої онучки хоронили його самі. Це було 13 березня, земля була дуже мерзла. Вони і руками колупали, і залізячками якимись. Поховали у дворі, перед будинком. Добре, хоч самі лишилися живі. Там поряд був драмтеатр і я боялася, щоб вони туди не пішли, бо там дуже багато людей загинули”.
Взяла кота, а кругом снаряди летять… А там прірва, нема ні стін, нічого
“В підвалі ми весь час молилися. Мабуть, ці молитви нас і рятували. Внучка читала з книжки, а я знала напам’ять три молитви і повторювала без кінця — просила за людей, які були у підвалі, за Україну. З нами був і мій правнук, йому на той час було 13 років. Як він це переносив, я не знаю. Якось зі сміхом сприймав, істеричний такий сміх був. Всі боялися вийти, бо стріляли весь час. Запам’яталося, як дочка бігала на сьомий поверх по кота.
Бомблять, громлять, плити летять, усе гуркоче. Я відчуваю, що дім розвалюють, а вона побігла. Я думала з розуму зійду, поки її не було, боялася, що не вернеться. А вона прийшла з котом, дає внучці, каже: «На!», а сама падає на ліжко. Три дні не розмовляла ні з ким, не їла, навіть води не пила, такий у неї був шок. Вона потім розказувала: «Я взяла кота, а кругом снаряди летять, думала, що хвилею винесе. А там прірва, нема ні стін, нічого”.
Нині цей кіт з родиною у Черкасах.
Усі боялися, бо розстрілювали на місці
“Спочатку ще дочка виходила десь, щоби щось купити, запастися, а ми вже не ходили. Але з часом люди все більше боялися взагалі йти на вулицю, це було неможливо. Біля нас був будинок, точно такий як наш. То його зруйнували повністю у довжину. Людей придавило у підвалі, вони всі там загинули. А одного разу, коли бомбили біля нас, у будинку привалило жінку. Чули, як вона кричала «Допоможіть», але ніхто так і не вийшов. Усі боялися, бо розстрілювали на місці. Та і медичну допомогу вже ніяку на той час не можна було викликати. Один чоловік із нашого підвалу, інвалід, з двома паличками, вийшов і хотів перейти в інший будинок до родичів. Думав, що інваліда не зачеплять. Але його відразу розстріляв снайпер, у спину.
Ще був один хлопець, років 26 йому, лежав у підвалі на землі і дуже кричав «Слава Росії». Прямо не своїм голосом. Його мати його трошки приструнювала. Але все одно було дуже неприємно це чути.
Коли поряд сталася пожежа, у будинку почали горіти каналізаційні пластмасові труби. На першому поверсі горіла квартира. Це було 26 березня. Загорілося — і почали й наші труби горіти. Такий дим був, що я думала, що задихнуся”.
Лікарню розбомбили
“Поки ще лікарня була, то там закривали вікна, якщо треба було робити операції, і при свічках оперували. Люди приносили що в кого було — навіть нитки, щоб зашивати рани. У медиків дуже не вистачало ліків і матеріалів. Дві медсестри загинули. Люди хотіли спуститися в підвал, але там було не краще, деякі навіть померли там від голоду. Чоловік однієї з моїх онучок теж туди потрапив, у той підвал. У нього був цукровий діабет. У його будинок була два прильоти, він прикрив собою двох чи трьох дітей і йому руки поранило. А гоїлося дуже погано, бо діабет. Із хірургії його перевели у «Азовсталь». Хоча він був цивільний, все одно потрапив у Оленівку, в полон. Коли наших військових звідти виводили і забирали у полон, я, наприклад не знала, що думати — це добре чи гірше. Бо полон — це завжди недобре. Дуже боліла душа”.
В підвалі чекали, що прийдуть українські військові і визволять
“Зв’язку не було весь час, тож люди не знали, що відбувається в Україні. Та і думати особливо про це не було часу. Але ми думали, що хлопці (українські військові – ред.) десь їх зупинять. Нас захищали азовці. Ми чули, як наші стріляли, як їхні. По звуку розрізняли. Сподівалися, що все-таки наша армія захистить. Ми взагалі чекали довго в підвалі, поки прийде наша армія. Можна було їхати в Росію, нам пропонували це зробити через Новоазовськ. Казали: «Їдьте, там дорога відкрита, там вас помиють, все дадуть». Але ми не поїхали. Було таке, що у підвал до нас прийшов один із «ДНР», військовий, і хотів мою дочку розстріляти. Їм здалося, що вона азовка. Мабуть, хтось щось сказав чи що. Каже: «Їдьте в Росію». А вона — «Я не поїду в Росію, у мене тут уся родина і взагалі все».
У підвалі були до 23 квітня. Ми вийшли якраз перед Великоднем. Нас просто вигнали звідти. Сказали: «Підірвемо будинок, бо він непридатний, і вас разом із ним»”.
Не побачила жодного цілого будинку
“Після того, як вийшли з підвалу, через усе місто пішли у Найдьоновку — село поруч із Маріуполем, на спуску до моря. Я тоді не впізнала, де ми знаходимось, так усе було зруйновано. По дорозі бачили могилки — майже в кожному дворі. Будинки всі були побиті, чорні. Снаряди летіли мимо нас, але по дорозі ніхто не загинув. І навіть якийсь хлопець нам допоміг сумки нести — взяли те, що мали при собі.
Вже коли були у Найдьонівці, внучка ходила заряджати телефон. Це можна було зробити лише в одному місці. Йти потрібно було дуже далеко, кілометрів сім через місто, і там треба було стояти до вечора, щоб зарядити.
Село теж сильно обстрілювали. У нас над головами літали російські винищувачі і бомбили «Азовсталь». За день я нараховувала десь понад 80 бомб, які били по заводу. Там ховались не менще 2,5 тисяч людей — військові, цивільні, діти. А далі був полон, Оленівка. Один внучатий мій зять загинув, а другий у полоні по сьогоднішній день”.
Бачила, як росіяни вивезли 27 фур зерна
“У Найдьонівці були до 11 червня. Весь цей час була можливість виїхати до Росії, але зрештою знайшли волонтера, який погодився вивезти на підконтрольну Україні територію. Він навіть погодився взяти нас із котами, бо з тваринами майже ніхто брати не хотів. Їхали через весь Маріуполь. Міста вже не було, його не можна було впізнати, все знищене. Будівлі були якщо не повністю розбиті, то стояли обгорілі, все було чорне. Не було ні вікон, ні дверей. Ніде нічого. Я не побачила жодного цілого будинку. Автостанції не було. Спочатку нас везли через Мангуш у сторону Бердянська. Коли ми їхали цією дорогою, я бачила, як росіяни везли наше зерно. 27 фур їхали одна за іншою, я порахувала їх. І всі з російськими прапорами. Я знала, що це на Херсон, а далі – на Крим. Плакала ридма, не могла зупинитися. По дорозі нам пощастило, що не обстрілювали. Далі був Мелітополь, звідти — у Запоріжжя. Там пробули дві доби.
Якби хтось тільки знав, яка це була радість. Ми так плакали, навзрид. Прийшов хлопець і каже: «Добрий день». І від цього «Добрий день» так радісно було. Ми почули з цієї однієї фрази, що це Україна”, — розповідає пані Лідія, а сльози ллються з очей.
Мене на фронт не беруть, то допомагаю волонтерам
“Із Запоріжжя не вся родина приїхала до Черкас. Вижили не всі. Троє внучок втратили чоловіків: одного вони власноруч похоронили, іншого опізнали лише по кількох кістках за ДНК-аналізом, а третій у полоні росіян.
Коли ми приїхали, нас було п’ятеро людей і два коти. Нам мій племінник дав кімнату, щоб ми жили. Але нас багато і було дуже тісно, тому я почала просити гуртожиток чи хоч якесь житло. Все було зайнято. Я вже просила: «Поселіть хоч у якийсь підвал, я вже звикла у підвалі». У гуртожитку зараз живу в кімнаті вдвох з іншою переселенкою.
Хотілося робити щось для армії, для України. А чим допомогти? Мені 72 роки, я пішла б, може, і на фронт, але куди ж мене заберуть? Тому приєдналася до Центру допомоги армії. Роблю все, що можу. Що дають дівчата, те і беру. В основному вдома працюю, бо з ногами проблеми. Светр розпускала на нитки, ріжу стрічки на кікімори. Робитиму це, поки буде потрібно. Я рада, що я з цими людьми хоч трохи знайома, що можу чимось допомагати. А ще вишиваю картину. Хочу продати її на аукціоні, щоб кошти віддати на ЗСУ”.
Нині волонтерам в Центрі бракує рук для плетіння сіток і кікімор. Лідія Іванівна запрошує всіх охочих долучатися — у вільний час, після роботи. Вона як ніхто знає, що війна не жаліє нікого і ніщо.
Про це їй постійно нагадує пам’ять і фото зруйнованого будинку, в якому вона з родиною ховалася до 23 квітня від обстрілів. В її домі нині живуть росіяни. Про це дізналася від родички, яка лишилася в окупації.
